Микола Скрипник: революціонер, що боровся за українську мову

Історія ХХ століття в Україні сповнена величних, але часто трагічних постатей, які прагнули побудувати нове суспільство, водночас зберігаючи та розвиваючи національну ідентичність. Однією з найяскравіших, найсуперечливіших і, безумовно, найвпливовіших серед них є Микола Скрипник – більшовик-революціонер, видатний державний діяч, публіцист і культурний діяч, чия доля стала символом амбіційного, але зрештою розтоптаного українського відродження в умовах тоталітарного режиму. Його життя – це шлях від підпілля та революційної боротьби до найвищих щаблів влади у радянська Україна, де він став головним архітектором масштабної політики українізація, що мала на меті утвердження української мови та культури, але закінчився трагічним самогубством і тавром “націоналіста”. Боротьба Скрипника за українську мову та її місце у новому суспільстві є доленосним епізодом в історії України, що відлунює крізь десятиліття, доводячи непересічне значення його постаті.

Ранні роки та революційна діяльність

Від народження до більшовизму

Біографія Скрипника починається 25 січня 1872 року в селі Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині Донецька область). Його батько був залізничним службовцем, що забезпечило родині відносно стабільний, хоч і не заможний, побут. Початкову освіту Микола здобував у Ізюмській реальній гімназії, а потім у Курському реальному училищі, яке закінчив у 1890 році. Саме під час навчання в Санкт-Петербурзькому технологічному інституті (1897-1899) він по-справжньому поринув у революційний рух, ставши активним учасником студентських гуртків. Захопившись марксистськими ідеями, Скрипник швидко перетворився на переконаного більшовика, приєднавшись до РСДРП у 1897 році. Цей період відзначився численними арештами, засланнями та втечами, що загартували його як професійного революціонера. Він працював у підпільних організаціях у Катеринославі, Одесі, Миколаєві, брав участь у створенні більшовицької газети “Искра”, тісно співпрацював з Леніним, що зробило його однією з ключових фігур у більшовицькій партії ще до Жовтневої революції.

У вирі революції 1917 року

Після Лютневої революції 1917 року Микола Скрипник повернувся із заслання і одразу включився в активну політичну діяльність. Його енергія та організаторські здібності швидко висунули його на чільні ролі в більшовицьких структурах. Він став головою Всеросійського Центрального комітету фабрично-заводських комітетів, а згодом – народним секретарем праці у першому більшовицькому уряді радянська Україна (Народному Секретаріаті), сформованому в Харкові наприкінці 1917 року. Він був одним із співавторів декларації “До всього українського народу”, що проголошувала встановлення радянської влади в Україні. Протягом громадянської війни Скрипник обіймав відповідальні посади, був головою ВУЦВК, що на той час виконував функції вищого законодавчого органу, членом колегії ВНК, народним комісаром державного контролю. Його діяльність на цих посадах була спрямована на зміцнення радянської влади та боротьбу з її супротивниками. Скрипник був послідовним прихильником комуністичної ідеології, але, на відміну від багатьох інших більшовиків, він розумів і визнавав важливість національного питання, хоч і інтерпретував його крізь призму класової боротьби та пролетарського інтернаціоналізму. Саме це розуміння національного фактора згодом зробить його головним провідником політики українізація.

Архітектор українізації

Нарком освіти і культурний розквіт

Після закінчення громадянської війни та утвердження радянської влади в Україні, Микола Скрипник опинився в центрі культурно-національного будівництва. У 1927 році він був призначений на посаду наркома освіти УСРР, яку обіймав до 1933 року. Саме на цій посаді його діяльність досягла свого апогею, перетворивши його на головного ідейного натхненника та практичного провідника політики українізація. Ця політика, розпочата ще в 1920-х роках, мала на меті широке запровадження української мови у всі сфери суспільного життя радянська Україна – від освіти та науки до державного управління та культури. Під керівництвом Скрипника українізація набрала небачених масштабів і динаміки.

Зокрема, були здійснені такі заходи:

Істотне розширення мережі українських шкіл усіх рівнів, включаючи вищі навчальні заклади. За короткий час більшість шкіл і значна частина ВНЗ перейшли на українську мову викладання.
Масштабний розвиток українського книговидання, преси та радіомовлення. Тисячі українських газет, журналів, книг почали видаватися мільйонними тиражами, задовольняючи зростаючий попит.
Активна підтримка української науки та культури. Були створені нові науково-дослідні інститути, театри, бібліотеки, музеї, підтримувалися українські письменники, художники, композитори.
Запровадження української мови в діловодство та державне управління. Державні службовці зобов’язувалися вивчати українську мову, що стимулювало її використання в офіційному спілкуванні.
Створення численних термінологічних комісій, які працювали над уніфікацією та збагаченням української наукової, технічної та суспільно-політичної термінології. Це сприяло кодифікації української мови та її адаптації до вимог сучасної держави.

Микола Скрипник вірив, що через українізація можна не лише виховати нові кадри для радянської влади, але й зміцнити українську національну ідентичність, подолати наслідки русифікації, що тривала століттями. Він наголошував на нерозривному зв’язку між соціалістичним будівництвом та національним розвитком, вважаючи, що справжній пролетарський інтернаціоналізм може бути побудований лише на основі вільного розвитку всіх націй. Його робота як наркома освіти стала золотим віком для української мови, що до цього була переважно мовою села і зазнавала утисків. Завдяки його зусиллям, українська мова здобула державний статус, посіла належне місце в системі освіти, науці та культурі.

Теоретичні засади українізації

Скрипник був не лише практиком, а й глибоким теоретиком національного питання в рамках марксистської ідеології. Він активно полемізував із тими, хто заперечував існування самостійної української нації або вважав її “контрреволюційною”. Скрипник відстоював право української нації на самовизначення та розвиток, підкреслюючи, що національне питання не зникає з перемогою пролетарської революції, а лише набуває нових форм. Він вірив, що більшовики, підтримуючи розвиток національних культур, тим самим закладають основи для майбутнього “злиття націй”, але це “злиття” має відбуватися на добровільній основі і лише після повного розквіту національних форм. Його позиція була досить оригінальною і часто викликала невдоволення у Москві, де вже тоді почали домінувати ідеї “злиття націй” та централізації. Він боровся за розширення територій радянська Україна, що включало й приєднання земель, населених українцями, що також викликало напругу у відносинах з російським керівництвом. Для Скрипника українізація не була лише тактичним кроком для залучення українських селян до радянської влади, а глибоко усвідомленою стратегією національного будівництва, що відповідала ленінським принципам національної політики.

Протистояння та трагічний кінець

Перші ознаки згортання українізації

З кінця 1920-х років політичний клімат у СРСР почав стрімко змінюватися. Влада Йосипа Сталіна зміцнювалася, а разом з нею посилювалася централізація, уніфікація та ідеологічний контроль. Ліберальніші підходи до національної політики, які дозволяли та підтримували українізація, почали вважатися “націоналістичним ухилом”. Скрипник, з його відстоюванням прав української мови та культури, дедалі частіше опинявся в опозиції до лінії Москви. Його звинувачували в перекручуванні ленінської національної політики, у надмірному розширенні меж українізації, у сприянні “націоналістичним елементам”. Починаються репресії проти української інтелігенції, яка була рушійною силою українізації. Арешти та процеси, як, наприклад, сфабрикована справа “Спілки визволення України”, стали першими дзвіночками кінця національного відродження.

Звинувачення та самогубство

На початку 1930-х років хвиля репресій докотилася й до Миколаи Скрипника. Після призначення Павла Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У у 1933 році, в Україну прибув потужний десант “московських емісарів”, які мали завдання “вичистити” республіканські партійні організації від “націоналістичних” елементів та придушити опір колективізації. Основний удар було спрямовано проти української інтелігенції, яка була опорою політики українізація. Самого Скрипника було піддано нищівній критиці. Його звинувачували у “націоналістичному ухильництві”, у “скрипниківщині” – начебто штучному розширенні сфери застосування української мови, “насадженні” її там, де вона не потрібна, у “потуранні буржуазним націоналістам”. У публікаціях того часу йому приписували прагнення відірвати радянська Україна від РСФРР, “фашизувати” партію. На засіданнях ЦК КП(б)У та пленумах Скрипник піддавався нещадному цькуванню. Він намагався захищатися, доводити свою вірність більшовицьким ідеалам, але його аргументи ігнорувалися. Зрозумівши, що його долю вже вирішено, і не бажаючи ставати учасником публічних покаянь та самообмов, 7 липня 1933 року Микола Скрипник покінчив життя самогубством у своєму харківському кабінеті. Його самогубство стало одним із перших, але далеко не останнім актом трагедії розстріляне відродження – знищення української інтелігенції, культурних діячів, які прагнули розвивати українську націю в рамках радянської ідеології. Його смерть ознаменувала остаточне згортання політики українізації та початок масових репресій, що мали на меті уніфікацію та централізацію культурно-національного життя.

Спадщина Миколи Скрипника

Переосмислення постаті

Довгий час постать Миколаи Скрипника залишалася замовчуваною або очорненою в радянській історіографії. Його ім’я асоціювалося з “націоналістичними ухилами” і “ворогами народу”. Лише в період “хрущовської відлиги”, а особливо під час Перебудови та після здобуття Україною незалежності, почалося справжнє переосмислення його ролі в історії. Сучасні дослідники визнають його як одну з ключових фігур українського національного відродження 1920-х років. Хоча він був послідовним комуністом і більшовиком, його діяльність як наркома освіти мала величезне значення для розвитку української мови та культури. Саме завдяки українізація, яку він активно впроваджував, мільйони українців вперше отримали можливість навчатися, працювати та творити рідною мовою, що сприяло формуванню сучасної української національної ідентичності. Його трагічна загибель стала одним із перших символів розстріляне відродження – знищення цілого покоління української інтелігенції, яка намагалася поєднати національний розвиток з комуністичною ідеологією. Його життя і смерть демонструють парадокси та внутрішні суперечності радянська Україна, де національне питання було постійним джерелом напруги між Москвою та республіками.

Актуальність і сьогодні

Спадщина Миколаи Скрипника залишається актуальною і в сучасній Україні. Його боротьба за українську мову, за її всебічний розвиток і утвердження в усіх сферах життя, знаходить відгук у сучасному українському суспільстві, яке продовжує долати наслідки століть русифікації та імперського гноблення. Досвід українізація 1920-х років, з її величезними успіхами та трагічним кінцем, є цінним уроком для сучасних державних діячів та культурних діячів. Він показує, як швидко і ефективно можна відновити мовне середовище за умови сильної державної підтримки, але також попереджає про небезпеки політичного тиску та централізації. Сьогодні, коли Україна відстоює свою незалежність та ідентичність, розуміння таких постатей, як Микола Скрипник, допомагає краще усвідомити історичні корені сучасної боротьби за українську мову та суверенітет.

Підсумовуючи, Микола Скрипник був складною, багатогранною постаттю – революціонером, який свято вірив у комуністичні ідеали, але водночас палко любив свою українську націю та її мову. Його діяльність на посаді наркома освіти стала золотим періодом для української культури в умовах радянська Україна, а його трагічна доля – яскравим символом того, як тоталітарна система знищувала навіть тих, хто щиро прагнув побудувати нове суспільство. Він є частиною розстріляне відродження, але його внесок у розвиток української мови залишається непохитним і є важливою віхою в нашій історії.